КРИТИКА. №7–8, 2022

Число відкриває стаття Андрія Домановського, який зазначає, що сучасний російський інтерес до Візантії зумовлений провалом ліберальних реформ і необхідністю пошуку втраченого геополітичного фундаменту, за який і було обрано Візантію. Повертаючись до українського перекладу книжки Алєна Безансона «Свята Русь», Олександр Лисенко наголошує, що російська православна церква стала важливою «скрєпою» для зшивання російського суспільства й держави, а ідеологема «Свята Русь» набула статусу однієї з несучих конструкцій теорії і практики розширення «русского мира». Андреас Умланд стверджує, що Москва може спробувати нав’язати «екзогенну демілітаризацію», використовуючи власні збройні сили, проксі-військо або міліцію, або «ендогенну демілітаризацію», яка передбачала б співпрацю українського режиму з російською окупаційною адміністрацією, зауважуючи, що Україна ніколи не погодиться на жоден із цих сценаріїв. Віталій Перкун пояснює, чому заборона виїзду за кордон для українських науковців і перерва у роботі більшости бібліотек, архівів та музеїв України паралізує наукову працю, зокрема гуманітарного напрямку. Досліджуючи дискусії довкола постколоніялізму, які фіксують зміни в сучасній геополітичній ситуації, Тамара Гундорова стверджує, що вийти поза межі постійного гону за европейською модерністю цілком можливо. Варто лише відмовитися чи радше скореґувати вектор тяжіння до центру та долучитися до міжкультурного діялогу, що їх пропонують периферії. Олексій Ясь у рецензії на книжку Олександра Гриценка «Культурний простір і національна культура: теоретичне осмислення та практичне формування» зосереджує увагу на цілісности національної культури у світлі глобальних перетворень, особливо актуальних для сучасної України в світлі її протиборства з неоімперською експансією. Рецензійний блок продовжує Надія Гончаренко, оглядаючи дві нещодавно опубліковані збірки статтей, що підсумовують міждисциплінарний дослідницький проєкт «Історичні культури в процесі змін: погодження пам’яті, історії та ідентичности в сучасній Центральній і Східній Европі» Інституту політичних досліджень Польської академії наук. Число завершує стаття Олега Сидора-Гібелинди, який розглядає проблему кенселінґу російської культури на прикладі Алєксандра Пушкіна.