Число відкриває рецензія Євгена Мінка на дві експертні збірки про вплив російської пропаґанди на Україну та західні держави, що відкривають страшну правду про неминучість війни, до якої рухалася Росія. Всеволод Речицький зазначає, що Україні слід почати утверджувати органічну конституційну культуру, яка передбачає право кожного вільно розпоряджатися власною долею, а прагматизм намірів і вчинків має стати гаслом нарешті вже й ментально незалежної України. Вадим Осін у своїй статті стверджує, що сьогодні немає дисциплінарних знань, щоб пояснити те, що сталося, і передбачити майбутні події. Розвідка Вадима Осіна має на меті «вписати» особливості поведінки російського командування в загальний контекст логіки взаємодії авторитарних режимів. Автор називає очевидний розрахунок на бліцкриґ частиною єдиного плану, який включає ґротескні масштаби мародерства армії окупантів, наявність перверсивної шкали цінностей російського військово-політичного командування, за якою солдатські (й офіцерські) життя не мають великого значення. Володимир Рафєєнко розповідає про власний досвід опанування української мови як спробу заявити про власну громадянську позицію під час російсько-української війни, початок якої російська влада пояснювала як єдиний спосіб захистити російськомовне населення Донбасу. Світлана Вардеванян рецензує нову книжку Олександра Бойченка «Гра на вибування», у якій письменник відходить і від жанру діятриби, і від властивої йому досі постмодерної гри. Виносячи концепцію гри і в назву, і в самі тексти, насправді він послаблює гру з читачем.