Стовп у центрі Європи

Петро Мідянка — нащадок галицьких опришків, селянських бунтівників, що у XVII столітті з відчайдушної вдачі опинилися й осіли на півночі угорського (тоді) Маромороша. Низина, що відкрилася втомленим ворохобникам поміж незатишних гір, справила на них враження: поселення отримало назву Широкий Луг. Триста років існує Мідянків рід у маленькому закарпатському селищі, чиє становище з точки зору транзиту будь-чого є тупиковим. Карпатські гори, проте, достатньо молоді, аби втратити інтерес до життя планети та homo sapiens зокрема. Їм цікавіше поєднувати та змішувати, ніж розділяти. Гратиcя з історією Європи легше та більш іронічно, ніж яким-небудь Альпам чи Піренеям, бо отримали привілей, зупинивши в союзі з етносами-насельниками останню грандіозну — монгольську — навалу Великого Степу на Старий Світ. Давши тому, захопленому попередніми хвилями загарбників та мігрантів, відчути себе провідною цивілізацією. Цей карпатський дух зрезонував у Петрові Мідянці з пасіонарністю його роду. Героїня книги його есеїв — Карпатська Україна — слов’янський край, що століттями, до входження після Першої світової до складу Чехословаччини, а після Другої — до УРСР, знаходився під іноплеменною феодальною владою. Як і в Галичині, корінне населення називалося тут русинами — нащадками тої Руси, що колись-то Києвом могутньо постала в Європі. Але, втративши державність, звикло працювати на інших, інвестуючи це у власний добробут та тихе, проте вперте протистояння асиміляції. І батько поета й дослідника Петра Мідянки легко відгукнувся на пропозицію долі не сидіти на місці, опанував румунську й угорську, побачити світ у заробітчанських мандрах. Карпатороси, як насмішкувато-любовно називає співвітчизників Петро, й нині переважно не бачать іншого шляху для реалізації гідного життя, ніж поїхати працювати «на чехи», «на мадяри», в Росію — до центрів. Мідянка ж бачить і творить світ в інший спосіб, волюнтаристський, як і предок його, опришок. Центр світу — безпосередньо навколо нього. Європа, Україна, Закарпаття, Мароморош, рідне село, батьківська хижа. Щоправда, наповнена Петром альбомами репродукцій світового мистецтва, яке полонило його — леґіня — в Ужгороді, пензлем та міфом Адальберта Ерделі. Прагнення сільського вчителя літератури виявляється достатньо, аби ілюмінувати мережу, що, попри гори й полонини, і стрімкі потоки й ріки, вплітає Широкий Луг у тканину культури й цивілізації. Павутиння родинних звязків односельчан, доль дивних зайд та шляхів самого Мідянки і його зацікавлень сягає Загреба й Брна, Парижа та Відня, Києва та Миколаєва, Ворголівського Нью-Йорку. Петро Мідянка — самобутній митець. З 1990-х, реплікуючи думку Віктора Неборака, цю самобутність воліють трактувати як екзотичність, регіоналізм, закарпатське культурне представництво в загальному українстві. Хист Петра, мовляв, у вибудові локального, маленького світу, який у той самий час звертається до великого. Порівнюючи Мідянку зі Стефаном Маллярме, літературолюбці лише милуються русинськими спеціалітетами його письма, парадоксами мови, не розуміючи, що в центрі поезії, а отже, й мислення обох — переконструювання культури через виклик індивідуального розуму. Та провокація в читачеві подібного методу. Костянтин Дорошенко.