Важко сказати, що Петро Франко був у тіні історії. Ще за життя непосидючий син Каменяра мав визнання, адже доклався до безлічі справ — від керування першим летунським відділом Української Галицької Армії та поширення «Пласту» в Україні до хімічних досліджень, видавничої діяльності і створення першого батькового музею. Але Петро також писав. Як і в житті, у текстах бачимо пошуки власного шляху через експерименти з жанрами й темами. У деяких оповіданнях та в повісті «Від Стрипи до Дамаску» є відгомін і власного досвіду автора — колишнього четаря і мандрівника. Живі й динамічні твори не продерлися через гучну славу батьківських поем і віршів, та від того не втратили колориту й характеру, так схожого на Петровий.
